28.03.2014 12:05

Ще перед похороном виявилось, що в нього немає костюму, взагалі жодного, взуття відповідного теж. В нього взагалі якось не було нічого зайвого. Кілька сорочок, вишиванка, чорна куртка його улюбленого футбольного клубу Raiders з Америки та бейс цього ж клубу, в якій його вбили, джинси, камуфляж, бейс Reiders. Він взагалі не любив зайвого: жінки, АК. На прощання і похорони приходили різні, настільки різні, що уявити їх разом в одному місці було просто нереально. Бариги з ринку в кожанках, напівкримінальні зі шрамами на черепах теж в кожанках і спортивних штанах, екс-зеки просто в спортивному, чечени з довгими бородами і всі в чорному, унсовці в американській армійській формі, ті, що ветерани і 14-ти -16-ти річні в берцах, чорних штанах, котрі сліз не стримували. Правий сектор – людей десь 500 майже весь, здається, окрім Яроша був в бронижилетах, у них вони на поминках потім і сіли їсти з усіма своїми раціями і іншими важкими предметами, жінки – рухівки з промовами з надривом на кладовищі, чого б Білий точно б не схвалив м”яко кажучи, увесь в сльозах стояв начальник місцевого ДАЇ, 20 священиків на чолі з владикою правили панахиду. Ярош говорив лише на поминках і лише до своїх, нікого зайвого. Бабусі на кладовищі заламували руки: з ним нам було в місті спокійно. Сусіди бідкалися, що Білий завтра зрання зі свого балкону не кричатиме їм: робіть щось. Співкамерники згадували, як в Лук”янівському СІЗО він не зважав ні на які тюремні правила, ходив в футболці з написом Чечня і ніхто його не чіпав, всі боялися. А Юра, коли Білий прийшшов в камеру вперше назвав його тупим, той підняв Юру за шию на півметра, і Юра зрозумів, що з Білим так ніззя говорити. Саме розповіді Білого про УНСО заохотили його співкамерника Юру вступити пізніше в цю організацію. Сбушники приходили не так слідкувати, а як віддати честь. Білий взагалі по смерті виглядав ще грізніше, обличчя його трохи розпухло і схожий він був на бізона. Його несли центром міста, і для цього перекрили рух, колони УНСО і правого сектора рухалися по обох боках, коли дощ почав періщити так, що все промокало за хвилини, ніхто з них навіть не ворухнувся. З калашів, коли труну опустили в яму стріляли тричі в повітря. Одним з нових гасел на похороні стало: герою тричі: слава, слава, слава, ворогам тричі: смерть, смерть, смерть. Жінок майже не було, але про них шептали як про тих, хто роками в своїх квартирах то шили прапори, то переховували якихось чеченців, то чистили зброю. Кожен з тих, хто прийшов до Білого був вартий окремого сюжету, окремої історії, а історії їхні можна було слухати безкінечно. Найяскравішими були ті – зі слідами від куль на головах і простреленими ногами – всі, що постраждали 18-20-го лютого, всі, котрі тягли своїх мертвих побратимів з Інститутської. Вони могли б бути героями, якби тоді снайпери цілилися в них ретельніше, але так сталося, що зараз вони живі і на похороні Білого, тому героями вже бути не можуть, лише бандитами. Про смерть говорили мало, всі згадували, що Білий, побачивши джипи на подвір”ї Карасів наказав охоронцям: врозтіч. Ми ж побачили копії журналів, в яких зброя – його Макаров і Калашников офіційно зареєстровані на нього ( і він навіть сплачував штрафи в розмірі 57 гривень за те, що носив без чохла Ак), і оскільки його калаш забрали з машини при затриманні, то Володя поцікавився: а його повернуть тепер, коли ми покажемо офіційний документ? нащо тобі зараз той калаш, запитала я? – ти не розумієш, Білий хотів би знати, де зараз його калаш, він би за нього хвилювався.

Nastya Stanko