«Турист-2013», або пальцем в карту

14.08.2013 20:44

Світ – як книга, і той, хто не
подорожує, знає лише одну її сторінку

Насамперед про виникнення задуму такої мандрівки. Минулого року в останній момент відмінили один з таборів, і група членів “Національного Альянсу” рушила Україною, маючи з собою в основному таборове спорядження і мінімум фінансів. Результати – маса класних емоцій. Відповідно, цього річ я вирішив повторити захід, розраховуючи розширити коло учасників з 5 хоча б до 10. Та, як видно, не судилося, або ж нині задротство стає популярнішим за мандри. Тож цього року теж їхали уп’ятьох, притому нових людей було лише двоє. Кожен мав по 300 грн, повний наплічник очікувань та бажання добре відпочити. Надалі доцільніше буде розписувати мандрівку по днях.



Отже, день 1:

Пунктом зустрічі було призначено Львів, тож о 6 ранку рейковий автобус повіз мене туди. В дорозі виявив, що благополучно забув дома туристичну мапу, тому формування майбутнього маршруту довелось відкласти. До речі, родзинкою мандрівок стало планування поїздки в самому процесі, причому, як кажуть, «пальцем у небо». Та про це пізніше.

Отже, прочекавши кілька годин трьох подорожніх, які чомусь опинились у Бродах, зробили екскурсію Львовом. Серед маршруту – Ратуша, Криївка, книжковий та сувенірний ринки. До слова, книжковий вразив чи не найбільше – дав собі слово, що обов’язково колись приїду туди з купою грошей та великою картатою сумкою.

Протративши за день мало не третину грошей, опинились на Стрийському автовокзалі, плануючи тур Золотою підковою – Олесько, Підгірці, Золочів. Та в хід пішло правило «пальцем в небо», і за 5 хвилин ми вже їхали в Тернопіль. Чому Тернопіль? А хто його знає )

Оскільки приїхали увечері, після прогулянки біля озера було вирішено ночувати на з/д вокзалі, де без зайвих комплексів зайняли куток чистішого залу і комфортно розташувались з спальниками і каріматами. І все б добре, якби не постійні оголошення прибуваючих потягів, якісь радянські марші (?) та жіночка, яка посеред ночі «переселила» нас, бо потрібно було помити підлогу.

День 2

Якось дочекавшись ранку, рушили до Теребовлі – райцентру неподалік Тернополя, де, як я пам’ятав з дитинства, є непоганий замок, вірніше, його руїни. Замок справді виявився досить потужним в плані вражень. Як і переважна більшість фортець, розташований на горі, Теребовлянський замок пропонував непогані краєвиди та досить цікаву історію. Якщо зацікавило – Гугл в поміч.

Пробувши побіля руїн добру половину дня, сіли планувати подальший маршрут. І якщо спочатку здоровий глузд пропонував триматись залізничної лінії, біля якої було кілька непоганих туристичних точок, то згодом він кудись зник, і ми поїхали в Бучач – ще один райцентр, де, як підказувала мапа, мали бути залишки фортеці. Окрім замку, Теребовля здивувала автовокзалом – обдерта фарба – певно, ровесниця замку, старе типове радянське приміщення, пил – склалось враження, що потрапили у бачений в американських фільмах Техас.

Щоб виправдати розтрати від проїзду автобусом, спробували автостоп, саме завдяки цьому і потрапили у Підзамочок – добрі люди в дорозі підказали, що там є мальовничі руїни.

Підзамочок став відкриттям мандрівки – хоча від замку лишились руїни, краєвид, який відкривався звідти, компенсував усе – високі пагорби, швидкоплинна річечка в долині, захід сонця міцно вкарбувались в пам’ять. В моєму особистому рейтингу замків Підзамочок посів поважне друге місце – відразу  після Кременця, який тримає лідерство вражень ще з дитячих вело мандрівок.

Варто відзначити гостинність місцевих жителів – під час перебування в замку нас пригостили молоком, позичили декілька необхідних речей. Загально – враження суперові!

День 3

Провівши ніч в колись могутніх стінах, ми вирушили в Бучач, де виявили занедбані руїни замку, засмічені розбитими пляшками та фекаліями.

Неподалік замку височіє монастир отців Василіян Воздвиження Чесного Хреста Господнього – дуже гарна споруда, побудована ще 1751 року.

Знову ж таки далася взнаки українська гостинність – при закупці продуктів на ринку місцеві продавчині навантажили нас частиною провіанту в подарунок.

З хорошим настроєм рушили в Язлівець – карта підказувала, що там повинен бути замок. Розділившись на 2 частини – маршрутників і автостопників, дістались до Язлівця.

Замок там лежить в руїнах, вірніш, його верхня частина. Нижня частково належить до туберкульозного санаторію, частково – до жіночого католицького монастиря. Місцеві підказали, що в монастирі можна лишитись на ночівлю. Тож поцікавившись, чи є місця, заселились. Так як грошей мали обмаль, з нас не взяли ні копійки.

Поза монастирем лежить надзвичайно мальовничий парк – в затишному місці посеред гір. Доглянутий, з алейками та лавами, він виглядає дуже красиво. На жаль, наш слабенький фотоапарат не зміг цього зафіксувати ввечері.

День 4

Вранці ми трохи затримались у монастирі, щоб хоч трохи віддячити за гостинність та допомогти в господарстві, тож вирушили лише по обіді.

Тут же нас покинула Настя, якій потрібно було рушати додому, тож далі рушили вчотирьох.

Треба сказати, що автостоп – штука досить ненадійна – часом щастить шалено, їздиш та насвистуєш, а часом хоч на голові скачи – ніхто не зупиниться. Так і цього разу – йшли і попутно стопили нечасті машини години зо дві – 0.

Тут нас знову виручили знайомі з монастиря, які їхали в той же напрямок. Попетлявши кількасот річною гірською дорогою над урвищем, дістались до туристичної бази, звідки дорога продовжилась до села Золотий Потік.

Ще в автобусі нам порадили звернутись до місцевої вчительки, яка добре знає історію краю і безкоштовно проводить екскурсії бажаючим. Вчительку звуть Жанна Олексіївна Дюк – дуже цікава людина, якщо будете в тих краях, поцікавтесь.

Екскурсія почалась з католицького монастиря, де на той час працював дідусь років семидесяти. Як виявилось згодом, цей чоловік фактично самотужки реставрує монастир, працюючи і художником, і столяром, і будівельником, вкладаючи туди увесь час і душу. Заслуговує поваги.

Зацікавив Золотопотіцький замок – слабенька в оборонному план споруда, та з цікавою історією. Наш екскурсовод повідала нам багато пов’язаних з замком історій. Кілька світлин з фортеці доповнять враження – перегляньте.

До речі, є одна деталь, яка здивувала – за часів Другої світової німці вимостили сходи до одного з приміщень замку могильними плитами з єврейського кладовища. До цього часу вони там і лежать.


Щоб рушити далі, потрібно було переправитись через Дністер, а мосту ближче, як за кілометрів 30, не було.

Добратись до річки допомогли місцеві веселі хлопці на чолі з водієм Андрієм.

Коротко про маршрут: 9 людей + 4 немалих наплічника в старенькому «Жигулю», швидкість і запах паленої гуми.

Ключова фраза водія: «Ти в аварії був? Ні? А я три рази, так що не парся». Обнадіяв, так би мовити…

Діставшись до Дністра, коли вже стемніло, знайшли перевізника – літнього дядька, що згодився «перекинути» нас на той берег. Переправа на плоскодонці була не те що тривожною, та коли хитались на середині – було неприємно).

Переправившись, розбили табір і приготувались до наступного дня.

День 5

Вранці була дорога місцевими горами до найближчого села. Що вразило найбільше – так це гірська річечка, що впадає в Дністер. Такою кількістю сміття не кожне звалище може похвалитись.

Діставшись до цивілізації, рушили автобусом в Чернелицю – село, де очікували зустріти потужні руїни. Побачене трохи розчарувало – замок майже зник, лишилась в’їзна вежа та кілька стін. Посеред замкового двору хтось посадив немалий садок з яблунями та грушами.


Зацікавив закинутий костел в аварійному стані. Як виявилось, колись він мав пристойніший вигляд, але учні з місцевої школи бігали туди курити, в результаті чого знищили пам’ятку.  Не дозволяйте дітям курити :)

Того ж дня ми дістались Заліщиків – міста Тернопільської області, розташованого на кордоні з Чернівецькою.

В минулому столітті Заліщики славилися як чудовий кліматичний курорт. До речі, неподалік місця, де ми зупинились, за чутками, колись стояла дача Юзефа Пілсудського.

Трішки пометушившись, влаштувались побіля берега. Там же познайомились з місцевим хлопчиною Олександром, який допоміг вибрати правильне місце для ночівлі, оскільки місцевість біля річки кишить гадюками. До того моменту один з нас ледь не наступив на такого гада, та й після того кілька разів довелось стикатись з плазунами. На щастя, без наслідків.

Ввечері була ватра, жарти і відпочинок.
Два дні ми провели на березі Дністра – гуляли Заліщиками, досліджували доріжки, що знаходились попід мостом, фотографувались, трішки рибалили і просто відпочивали.

В суботу нічний потяг доставив нас до Тернополя, де шляхи й розійшлися.

Підсумок:

Цей тиждень став чи не найяскравішою сторінкою цього літа. Море вражень, емоцій, спогадів. На жаль, в тексті не вдасться передати всіх деталей, діалогів, жартів – буде надто довго і, швидше за все, нецікаво пересічному читачу.

Окремо від цього тексту буде опубліковано цитатник «Туриста – 2013», але це згодом.

Я ані каплі не жалію за втраченим часом. Другий рік поспіль я намагаюсь залучити людей до мандрівки, до вражень, до пізнання власної країни. Частково це вдалося – усі, хто хоч раз поїхав з нами, неодмінно зроблять це ще раз. Стосовно інших – будемо працювати над тим, щоб зацікавити молодь до такого відпочинку  – впевнений, воно того варте. Можливо, «Турист» стане ще одним щорічним заходом і згодом займе належне місце серед інших.

Що ж, до наступного року!

Слава Україні!

Богдан Лучник